Охримівські нотатки закарпатського журналіста. Частина 2: Про техніку і еротику

Охримівські нотатки закарпатського журналіста. Частина 2: Про техніку і еротику

Поширити

Літній відпочинок вже давно позаду, проте позитивних вражень, отриманих за майже місяць, проведений у селі неподалік Азовського моря, вистачить, без сумніву, до наступного сезону.

Першу частину я публікував вже давненько, і з того часу продовжити розповідь якось не вистачало і часу, і натхнення.

Та ось днями в ЗМІ поширили інформацію про те, що «Укрзалізниця» запустила декілька нових вагонів підвищеної комфортності – навіть із еспресо-кавоварками. Кавоварки – це, звісно ж, добре, особливо для закарпатця. Але головна проблема літніх потягів – спека. І у зв’язку з цим пригадалася цікава сцена, яку спостерігав на залізничному вокзалі в Запоріжжі. Отже…

Епізод 1. Цураве відро і прохолода

Поїзд Новоазовськ-Львів, яким ми поверталися з відпочинку, прибуває сюди в розпал дня, коли літнє сонце розжарює поверхню вагона  до стану непоганої пательні. Нам пощастило потрапити у вагон, оснащений кондиціонером, проте працював він, скажімо так, нестабільно. Або гнав холоднюче повітря,  примушуючи пасажирів згадувати назви антибіотиків, котрими лікують пневмонію. Або надовго затихав, і тоді через певний час очманілі від задухи туристи починали обмахуватися, наче віялами, усім – від журналів з напіврозгаданими сканвордами до пакетиків, з котрих довелося повитягати  варені яйця та смажені цомби.

У Запоріжжі поїзд  стоїть більше десяти хвилин, до того ж навіс, дякувати архітекторам, ховає цього металевого пасажирського хробака від сонця. Тому на перон виходять не тільки курці, але й більшість пасажирів. Вітерець підбадьорює…  І от саме тут ми дізналися про причину кондиціонної нестабільності і головне – про надійний метод реанімації холодильного агрегату.

Молодий хлопець, провідник сусіднього вагону, виніс із тамбуру відро води і з розмаху виплеснув його кудись на залізяки під черевом свого вагону. Потім нахилився, оцінив результат і повеселішав.

– Ой, лишенько, як же ж я забула! – скрикнула наша провідниця і ажурними сходами жваво заскочила в розпечені надра вагону.

Пасажири зацікавилися. На той момент цигарки були майже допалені, пиво у перонних комівояжерів придбано, юрба жебрачок з дітьми переконалася, що більше нічого не перепаде і почимчикувала до інших потягів, а яскравенький «Інтерсіті» з першої колії під бадьору музику рушив у бік Києва. Цікавого навколо лишилося мало, але й займати свої місця ще не тягнуло. Тому урочистого виходу провідниці з відром чекали всі.

Звісно ж, невдовзі вона з’явилася. Спустилася з тамбура, підбігла до середини вагону. А там (це ми вже побачили) біля чималенького радіатора  завмер здоровезний металевий, трохи іржавий вентилятор. От саме на нього та його мотор провідниця і вилила вміст відра.  А потім і другого, яке піднесла напарниця.

І – о диво! – металевий пропелер раптом закрутився, ще й жваво!

вагон

– То з тим компресором все так, коли вище тридцяти п’яти за Цельсієм. Перегрівається, собака… – пояснила вона глядачам. Потім глянула на свої ноги і вдруге тихенько вилаялася – відро було трохи цураве, і через це її сукня й туфлі були геть мокрими.

– Та, ладно. Висохне за хвилину… Ну все, давайте вже сідайте, тепер буде робити той кондюк, – буркотливо додала вона, стряхуючи останні краплі з сукні…

Отже мені цікаво – в нових розрекламованих вагонах Укрзалізниці передбачена комплектація новими, цілими  відрами для реанімації компресорів? Бо ж навіщо зайвий раз дратувати провідниць?

Епізод 2. Як заробити на нудистах?

Хоча перша частина цих нотаток і названа «Я не на морі», але ж зрозуміло, що перебуваючи за 15 кілометрів від курорта, котрий багато хто вважає найкращим на Азовському морі, упускати можливість погойдатися на хвилях було б просто неприпустимо. Тим паче, коли відпочиваєш з дітьми. А оскільки в нашому розпорядженні була … гм… скажімо так – машина, то з відвіданням моря проблем, нібито, не мало б бути.

Чому «скажімо так»? Тому що це була «Таврія». У стані «та їздіть, яка вже є». Ще тих років випуску, коли на неї озиралися пішоходи як на новинку українського автопрому. Блакитна, як мрії головного радикала. З настільки роздовбаною коробкою, що кожне перемикання передач перетворювалося на цікавий квест із непередбачуваним результатом. Зі стартером, котрий не любив вимикатися, коли мотор вже завівся. З ексклюзивними саморобними «сідушками». Без ременів безпеки. З фарами, що вмикалися кожен п’ятий раз, через що ми уникали їздити в темряві – не дуже комфортно підсвічувати поворот дальнім світлом у режимі «підморгування». З надзвичайним норовом двигуна, котрий холості обороти тримав лише на бензині, а от їхати більш-менш швидко бажав виключно на газу, бо інакше – перегрів.

До речі, пізніше місцеві водії повідомили мені страшну таємницю. Карбюраторна «Таврія» чимось схожа на підвагонний кондиціонер поїзда – вона також вкрай неохоче їздить при температурі вищій за 35°С. А ми були в Приазов’ї саме за таких умов. Кондиціонер лікувався відром-двома води. Машина – мокрою ганчіркою на бензонасосі. Обливати яку з пляшки бажано кожні 5-8 кілометрів.

o-01

Проте навіть з усіма цими особливостями ця машина їздила, та й не було під рукою іншої. Тому майже щодня ми їхали в Кирилівку. На море.

Невеличке селище Кирилівка останнім часом стало дуже популярним. По-перше, через зручне розташування. Навіть просто на вікенд до моря сюди прямують мешканці багатьох великих міст Центральної та Східної України. Дніпро, Харків, Запоріжжя, Херсон – розмаїття номерних знаків.

o-16

По-друге, після анексії Криму місць для відпочинку для громадян без закордонного паспорту значно поменшало. До того ж ми зустріли чимало гостей з Білорусі та Литви (не тільки за номерними знаками). Вацлав з білоруського міста Бяроза, з яким ми чекали дітей з атракционів, розповів, що в 2015 році  з’їздив за давньою звичкою до Криму через перехід Чонгар і бажання ще раз отак поекстремалити не має.


o-11

Третя причина – саме море. Воно тепле, спокійне, досить чисте. З чудовим рельєфом – спочатку досить мілке, тому відпочинок з маленькими дітьми безпечний, проте і до глибини йти далеко не потрібно. Для переважної більшості відпочиваючих 2,5-3 метри до дна – цілком достатньо.  І головне – ЖОДНОЇ  МЕДУЗИ! Хто відпочивав на Чорному морі – зрозуміє.

o-06

І вчетверте – інфраструктура Кирилівки розвивається стрімко. Знайти житло можна на будь-який смак – від спартанських умов з бударем на дворі до фешенебельних номерів екстра-класу. Тут же знаходиться один з найбільших аквапарків України «Острів скарбів», дельфінарій, тощо.

o-16 o-09

Через це все в розпал сезону знайти вільні місця можна, але все ж важко. І пляжі просто переповнені.

o-07 o-08

Але ж ми знаємо секрет. Варто проїхати далі, за село Степок і далі – по Федотовій косі кілометрів зо п’ять, і потрапляємо на досить таки порожні місця з цілком гарними пляжами. Без «креветок свіжих, пахлави медової, пива холодного полтавського, бичків і морозива «Стоп наркотик». Без генделиків і АВСшок.

o-03

Коса простягається далі, ще на добрих 8-10 км, аж до Бірючого острова, але так далеко нам і не потрібно.

o-04

Купаємося, радіємо хвилям, чайкам, проектуємо міста й замки (пісок та мушлі – чудовий будматеріал).

o-05

І ось в один з таких днів я й познайомився з місцевими малолітніми фотобізнесменами.

Почалося з того, що поруч з нами на березі зупинилися троє підлітків. Явно місцевих. Один з них побіг далі по косі, двоє – посиділи, подивилися, як я фотографую свою малечу, швидко скупалися.

Тим часом я виявив, що помилився з запасами питної води – залишилося ледве-ледве чверть пляшки мінералки. Замало, як на нас трьох…

– Хлопці, ви з Кирилівки? – питаю юних сусідів.

– І з Атманаю… – без зайвого ентузіазму відповідають вони…

–А! – я киваю головою, ніби зрозумів, про що мова. То вже пізніше дізнався, що Атманай – сусіднє з Кирилівкою село. – А де найближче можна води купити?

– О-о-о-он там, там ще прапорець висить, – відповідає один, вказуючи пальцем у бік Степка. Гм, таки кілометри чотири. Далеченько. Ліньки… Доведеться економити воду до останнього…

Хвилин за двадцять перший повернувся, і компанія пожвавішала, заметушилася. Хлопці всі разом побігли далі по косі. Ну то й добре, відпочиваємо далі…

o-12

Але невдовзі компанія повернулася. І відразу кинулося в очі, що всі вони вкрай засмучені. Сіли на старе місце, і я звернув увагу, що всі троє дивляться на мене, ніби хочуть щось спитати, але не наважуються… Нарешті один зібрався з силами:

– Дядю, у вас хороший фотоапарат?

– Та не жаліюся… Дзеркалка…

– А ви… Ви б не могли позичити нам його на півгодинки?

Тут я дуже здивувався… Техніка недешева, і віддавати в руки першим зустрічним незнайомим – якось дуже нелогічно, еге ж?

– Та ми вам в залог мобілки лишимо… Або ж Максим залишиться. Ну типу заручника…

Ну як не зацікавитися?

– А навіщо?

– Та в нашому батарейки сіли, – показують старенький «Олімпус» з непоганим ультразумом, – а телефон погано знімає, у ньому мало мегапікселів… А до магазина бігти далеко…

– Що ж ви там такого побачили на тій косі? – питаю.

Хлопці дуже зніяковіли. М’ялися десь хвилинку і видали бодай якусь версію:

– Ну, море там, чайки…

o-02

– Так цього і тут доста. Я вже знімав. Прислати вам фото? – пропоную, хоча, звісно ж, розумію, що потрібно їм щось інше. Але ж що саме?

Пауза. Щось там шепчуться. Вагаються. Ну добре, час у мене є, і хоча не мав і крихітки наміру віддавати їм камеру, але ж цікаво… Нарешті вони вирішили сказати правду:

– Ну, розумієте… Там нудисти з трейлерами стали… Купаються…

Я регочу. Все стало на свої місця. Підлітки, пубертат, гіперсексуальність і все таке. Зрозуміти можна, заохочувати – аж ніяк. Проте все виявилося не настільки просто.

– Ви що, вперше голих бачите? – питаю з іронією.

– Та часто! Тут людей небагато, то нудисти постійно приїжджають.

– То чого ж ви вчепилися так в ті фото. Воно ж і негарно якось, неетично. Розумієте?

– Та розуміємо… – ховаючи очі в пісок погоджуються юні еротомани. – Але нам дуже треба фото…

– В інтернеті мало вам?

– Ну так нам для інтернета ж…

І ось вони вирішили, що якщо вже сказали частину таємниці, то варто розповісти усю правду, раптом цей бородатий дядько погодиться:

– Сєрий знайшов, де такі фотки можна продавати в Інтернеті. Ми вже друге літо так підробляємо… Якщо справжні і хоч трохи якісніші. А у нас батарейки сіли. А бігти за ними далеко. І близько підійти не можемо…

Я розумію, що справа аж ніяк не етична і не коректна, навіть зі злочином межує, але регочу голосно і зупинитися не можу. Мої діти, які плавають неподалік, зупинилися і вкрай здивовано спостерігають за моїми веселощами.

– І що, цікавлюся, багато платять? Крутий бізнес?

Підлітки, схоже, вирішили, що мій сміх – ознака підтримки і мало не співчуття, тому відповідають вже сміливіше:

– Добре платять, коли нудистки молоді й красиві. А тут чомусь зазвичай якісь старі й жирні приїжджають. На них не  заробиш. А зараз якраз дві такі класні! Одна з о-о-от такими…

– На собі не показуй, – сміюся ще дужче, – погана, кажуть, прикмета…

– Ну то дасте фотік? – з гаснучою надією перепитує Сєрий, – а Макс може поки збігати вам води принести… А ми потім скачаємо фотки, і вам можемо лишити, тільки не продавайте.

Не погодився я на цю заманливу пропозицію. І майбутніх Х’ю Хефнерів з Атманаю розчарував,  і вас, читачі, без ексклюзивних фото «з о-о-от такими» залишив.

Не ображайтеся, будь ласка…

Щиро ваш,

Костянтин Черкай, korzonews.info

Попередня  частина нотаток за посиланням: Охримівські нотатки закарпатського журналіста. Частина 1: Я НЕ НА МОРІ!